Громадянська освіта. Урок 17

Масмедіа сьогодні — основний канал передання та отримання інформації, яка здатна впливати на людське життя.. Саме їх діяльність можна порівняти з відповідальністю вчителя, лікаря, або урядовця. Масмедіа часто називають четвертою владою в суспільстві, якій передують законодавча, виконавча та судова. Звісно медіа нас розважають, допомагають релаксувати, але основне – надають достатньо інформації для прийняття обдуманих, а не емоційних рішень. 

Перед вами дві графічні сцени, які передають модель функціонування медіа в суспільстві. 

Поміркуймо, як з них властива авторитарному, а яка демократичному?

Схема унаочнює як діють медіа, які обслуговують тоталітарний (або авторитарний) режим і фінансуються бюджетними грошима для забезпечення відповідної ідеології керівної партії (чи іміджу авторитарного лідера). Держави ж завжди намагалися регулювати обіг інформації. Ще в V ст. до н.е. з’явилися перші цензори в Римській державі: вони ввели облік громадян і спостерігали за їх моральністю. Цензура мала різноманітні прояви в різні віки: заборони використання певних книг, знищення бібліотек, заборона книгодрукування і певних мистецьких форм, знищення книжок, написаних авторами певної національності, арешти неугодних авторів

 А на другій схемі – масмедіа – це «медіум», т.б. посередник – мають іншу модель вони діють у вільній економіці (демократичній країні з ліберальним ринком). Вони є посередниками між своїми читацькими/глядацькими/слухацькими аудиторіями, для яких працюють, та бізнесами, які розміщують у масмедіа свою рекламу для цих аудиторій, а відтак фінансово підтримують медіа, гарантуючи їм політичну незалежність. В ідеалі – що об’єктивніша та якісніша інформація у виданні чи на телеканалі, то численніша їхня аудиторія, то більше їм дають реклами бізнеси (бо охоплена велика аудиторія) тощо. Але вітчизняним медіа ще далеко до цього ідеалу, тому маємо радше гібридні медіа, в яких все ще присутня стара традиція дослухання до влади і готовності до використання преси та ТБ як політичного рупора або «страхового поліса» інтересів свого олігарха-власника. 

Я називаю модель медіа, яка існує в Україні гібридною. Тобто коштом нас, платників податків, фінансується достатньо багато суб’єктів, які працюють на ринку, а цих медіа журналісти мають статус державних службовців, себто вони дослухаються до слів влади як до останньої інстанції, ці видання отримують в оренду приміщення за символічну одну гривню за півроку, на відміну від їх колег з приватних медіа, які сплачують повну вартість. Інший елемент гібридної моделі, це те, що шістка провідних медіа України з яких переважна більшість населення України (80%) черпає інформацію знаходяться у власності фінансистів, промисловців, яких ще називають олігархами. Ви скажете, ой як яскраво, скільки реклами, скільки відомих акторів, це ж напевне дуже прибутково. Як вас розчарую всі ці телевізійні медіа з їх шелухою і блиском – вони фактично є збитковими. Лише минулого року деякі медіагрупи почали заявляти, що вони вийдуть на самоокупність в 2020, але боюся, що криза цьому завадить. Тобто, всі ці тисячі людей з їх величезними зарплатами працюють на те, щоб донести редакційну політику їх власників. Ви скажете, що тут такого, у всьому ж світі люди мають такий бізнес, як медіабізнес. Але різниця з Україною полягає в тому, що для цих медіавласників це не основний бізнес, вони заробляють на металах, на руді, ще на чомусь, але не на медіа. А телебачення їм необхідне, щоб воно було страховим полюсом в політичній боротьбі, певним запобіжником під час різних політичних процесів, коли один і той же погляд може бути поданий догоду різним істинам. Отже, ми живемо з вами в країні з гібридною моделлю, де вже не має тоталітарних засобів масової інформації і пропаганди, але й шлях до медіа, які є посередниками між авдиторіями, ще довгий. Тож будьте пильними – зважайте, хто є медіавласником тих медіа, звідки ви споживаєте інформацію.