У нашому ліцеї сьогодні зупинився час.
Зупинився, щоб ми разом змогли зустріти зиму — ту, що приносить не лише холод, а й надію, світло та віру в чудо.
Ми розпочали цей день із прикрашання ялинки.
Здавалося б — звичайна справа. Але коли маленькі руки вішають на зелені гілочки власноруч зроблені прикраси, коли в дитячих очах відбивається світло гірлянд, ти раптом розумієш: ось вона, магія, та, що нам так потрібна зараз.
У коридорі ожила виставка новорічних поробок. Кожна — це не просто робота, а шматочок тепла, яке діти зберегли у своїх долоньках. І найкраща з них поїде на районну виставку, щоб показати: у нашому ліцеї не згасає світло творчості, попри всі виклики, які приносить нам життя.
А далі — Андріївські вечорниці.
Сміх, ворожіння, пісні, стародавні українські традиції… І той особливий момент, коли ти дивишся на дітей і розумієш: ми не просто навчаємо — ми продовжуємо наш рід, нашу культуру, нашу пам’ять. Ми передаємо їм Україну — живу, сильну, красиву, вишиту любов’ю та стійкістю.
І серед усіх цих барв, звичаїв і дитячого щастя приходить одна проста думка:
зима — це не про холод. Зима — це про тепло, яке ми створюємо самі.
Сьогодні в нашому ліцеї було саме так.
Тепло. Світло. По-родинному.
Так, що хотілося плакати — не від смутку, а від вдячності за те, що ми маємо одне одного.
